Я вмію стрибати через калюжі - Страница 50

К оглавлению

Мати подивилася на мене і всміхнулась:

— Отже, ти збираєшся покинути нас, га? — сказала вона.

— Тільки на тиждень, — відповів я, почуваючи себе винним. — А коли повернуся, все вам розповім.

— Про харчі містер Маклеод нічого не казав? — спитала мати.

— Ні.

— А що у нас є вдома? — Батько подивився на матір.

— Трохи солонини на вечерю.

— Кидай її в торбу та поклади дві хлібини на дорогу. Чай у Пітера буде.

— Мені треба вийти з дому о четвертій, — сказав я. — Щоб не спізнитися.

— Я тебе збуджу, — пообіцяла мати.

— Допомагай Пітерові в усьому, синку, — сказав батько. — Покажи йому, яка наша порода. Розпалюй багаття, поки він годуватиме коней. Та й взагалі ти багато чого можеш робити.

— Я працюватиму знаєш як! — вигукнув я.

Матері не довелося будити мене. Я почув, як рипнула мостина, коли мати вийшла із спальні, підхопився й запалив свічку. Було темно й холодно, і на душі в мене чомусь було тривожно.

Коли я вийшов на кухню, мати вже розпалила плиту й готувала для мене сніданок. Я поспішив до кімнати Мері й збудив її.

— Ти ж не забувай годувати птахів, чуєш, Мері? Пета випускай з клітки щодня о п’ятій. Опосуму я заготовив удосталь свіжого листя, але ти й хліба йому давай. І поміняй усім сьогодні воду, бо я забув. А папузі підкинь будяків — він їх любить. Будяки ростуть у нас за стайнею.

— Гаразд, — пообіцяла вона сонним голосом. — А котра зараз година?

— За чверть четверта.

— Господи! — вигукнула вона.

Мати підсмажила яєчню, і я заходився похапцем їсти.

— Та не квапся ти так, Алане, — сказала мати. — В тебе ще досить часу. Ти добре вмився?

— Еге ж.

— І за вухами?

— І за вухами, і шию.

— Я наготувала тобі торбинку. Не забувай щоранку чистити зуби сіллю. Щітка в торбинці. І твої старі штани я тобі поклала. Черевики в тебе чисті?

— Та начебто.

Мати подивилася на мої ноги.

— Ні, вони брудні. Скидай, я їх почищу.

Вона відламала шматочок чорної вакси й розчинила її у блюдці з водою. Поки вона натирала черевики чорною рідиною, я нетерпляче совався на стільці. Мати начистила їх так, що вони заблищали, й допомогла мені взутися.

— Я ж навчила тебе зав’язувати шнурки бантиком, — сказала вона. — Чому ти завжди робиш вузли?

Вона вийшла слідом за мною, несучи дві торбинки з-під цукру. Коли ми підійшли до повітки, де стояла моя коляска, мати запалила свічку, і я поклав торбинки на підніжок і прив’язав милиці.

Темна ніч дихала холодом, зі старого евкаліпта чувся свист плиски. Доти я ніколи не вставав так рано, й тепер із хвилюванням прислухався до ранкової тиші, ще не порушеної людським гомоном.

— Ще ж ніхто в світі не встав, правда? — спитав я.

— Так, ти сьогодні встав найперший у цілому світі, — відповіла мати. — Тож будь розумним хлопцем, добре?

— Добре, — кивнув я.

Вона відчинила ворота, і я вимчав з подвір’я, щосили працюючи руками.

— Не треба так швидко! — долинув із темряви материн голос.

Під деревами темрява обступила мене стіною, і я трохи притишив швидкість. Крони дерев бовваніли на тлі неба, і я впізнавав кожне з них. Я знав, де на дорозі будуть вибоїни й де треба з’їжджати з неї, щоб обминути небезпечні місця.

Приємно було опинитися на самоті, відчути, що ти вільний і можеш діяти так, як тобі заманеться. Ніхто з дорослих не стежив за мною. Ніхто не обмежував моєї свободи. Мені хотілося, щоб до будинку Пітера Маклеода було далеко-далеко, але водночас я хотів якнайшвидше дістатися туди.

Виїхавши з путівця на битий шлях, я наддав ходи, і, коли добувся до Пітерових воріт, руки мої мов налилися свинцем.

Їдучи подвір’ям, я чув, як коні цокають підковами об бруковану долівку стайні. Хоч у темряві мені не видно було ні Пітера, ні коней, звуки малювали в моїй уяві кожен їхній рух. Ланцюги дзенькали в такт нетерплячим ударам копит, коні голосно пирхали, видуваючи з ніздрів полову, двері стайні грюкали, коли кінь чіплявся за них, виходячи на подвір’я. Пітер гримав на коней, собака збуджено гавкав, у курнику співали півні.

Коли я під’їхав до стайні, Пітер саме запрягав коней. Він не зразу впізнав мене в темряві — випустив з рук посторонку й ступив до коляски, витріщаючись на мене.

— Це хто? Алан? Їй-бо, Алан! Що ти тут ро… Чорт, невже ти таки зібрався їхати зі мною?

— Ви ж сказали… — невпевнено почав я, раптом злякавшись, що не так його зрозумів і що він і не думає брати мене з собою.

— Авжеж, сказав. Я тебе давно вже чекаю.

— Ще ж немає п’ятої!

— І справді немає, — пробурмотів він і замислився. — Твій батько дозволив тобі їхати?

— Авжеж, — запевнив я його. — І мати дозволила. Ось, у мене й харчі є, — показав я на торбу.

Пітер раптом усміхнувся в бороду і сказав уже іншим тоном:

— Що ж, увечері подивимося, що в тебе там наготовано. Став свого воза в повітку. О п’ятій нам уже треба бути в дорозі. — Обличчя його знову споважніло. — А ти не брешеш, що батько тебе відпустив?

— Ні, він хоче, щоб я поїхав.

— Ну, гаразд, — сказав Пітер і обернувся до коней. — Назад! — вигукнув він, поклавши одну руку коневі на круп, і нахилився, щоб другою підняти з землі посторонку.

Я поставив коляску в повітку і з двома торбами в руках, — немов селянин, що збирається вперше зійти на пароплав, — став стежити, як він лаштується в дорогу.

Віз був великий, важкий, з широкими залізними ободами на колесах і з гальмами з евкаліптових брусів, що їх приводив у дію важіль, який стирчав ззаду. Від сонця й дощу дерево побіліло й розсохлося. Бортів віз не мав, лише по кутах стриміли вставлені в спеціальні гнізда важкі залізні стрижні з кільцями нагорі. Настил було зроблено з грубезних, погано припасованих дощок, які підстрибували й грюкали на вибоїстому шляху. Віз мав дві пари голобель — по парі на корінника.