Я вмію стрибати через калюжі - Страница 49

— А тонну куряви втримає, га? — спитав він, витираючи тильним боком долоні крапельки чаю з вусів та бороди.

— Ні, — відповів я, — тонни не втримає.

— А на одній віддаленій фермі, де я побував, люди, лягаючи спати, кладуть напохваті лопату й кайло, коли насувається пилова буря.

— Навіщо? — здивувався я.

— Щоб уранці можна було відкопатися, — пояснив він, дивлячись на мене дивними чорними очицями, в яких поблискували іскри.

Я завжди вірив усьому, що мені казали, й мені було прикро, коли батько сміявся з історій, які я йому переповідав. Мені здавалося, що він кепкує з моїх співрозмовників.

— Та ні, — якось пояснив мені батько. — Мені подобаються ті хлопці, але зрозумій ти: вони розповідають тобі казки, веселі небувальщини та й годі.

23

Чоловіки здебільшого розмовляли зі мною поблажливим тоном, — як дорослі звичайно розмовляють з дітьми. Якщо розмову слухали інші дорослі, мої співрозмовники не минали нагоди поглузувати з мене — не для того, щоб образити мене, а тому, що їх тішила моя безмежна довірливість.

— Ну як, Алане, ти вже об’їжджаєш огирів? — звертався до мене хто-небудь, і я цілком поважно ставився до цього запитання: адже я зовсім не здавався собі таким, яким бачив мене він.

— Ще ні, — відповідав я. — Але скоро почну.

Той, що запитував, обводив поглядом інших, запрошуючи їх посміятися разом з ним.

— Чули? З неділі він почне об’їжджати огирів!

Деякі дорослі розмовляли зі мною різко й неохоче, бо вражали, що з дітьми балакати — лише час марнувати: від них, мовляв, годі почути щось цікаве.

Водночас я пересвідчився, що бродяги й лісоруби — люди, звиклі до самотності, — самі часто ніяковіють і не знають, як поводитися, опинившись віч-на-віч з дитиною, але, відчувши, що та дитина ставиться до них приязно, охоче розмовляють з нею.

Таким був старий Пітер Маклеод, візник, що перевозив колоди з лісу за сорок миль від Туралли. Щотижня він, було, приїде з лісу на своєму важкому возі, перебуде неділю вдома, а тоді вирушає назад, широко ступаючи поряд із кіньми або стоячи на весь зріст на возі й насвистуючи яку-небудь шотландську пісеньку.

Коли я гукав до нього: «Добридень, містере Маклеод», — він зупиняв коней і заводив зі мною розмову, як з дорослим.

— Схоже, буде дощ, — казав він.

Я погоджувався — мовляв, справді схоже.

— А який ліс отам, куди ви їздите, містере Маклеод? — спитав я його одного разу.

— Густий, мов шерсть на собаці, — відповів він і додав, немов розмовляючи з самим собою: — Ох, і густий же, хай йому біс!

Він був високий на зріст, мав чорну лискучу бороду й дуже довгі ноги. Ходив він, похитуючи головою й горблячись, так що великі його руки висіли спереду тіла. Батько якось сказав, що старий Маклеод підводиться зі стільця так, як ото розкривається трифутова складана лінійка, але батько любив його й казав, що Пітер — людина чесна, а битися вміє, як тигр.

— Коли він у добрій формі, ніхто в окрузі його не подужає, — казав батько. — Після кількох кухлів пива він будь-кого потовкмачить. У старого Пітера вдача лагідна, але м’язи залізні, і як він уже кого молосне, то на ногах той не встоїть.

Слухаючи Пітерові розповіді, я уявляв собі ліс казковим царством, де між дерев весело стрибають кенгуру, а ночами шурхотять опосуми. Незайманий ліс — як мені хотілося побувати в ньому! Пітер так і називав його «незайманим» — бо дерева в ньому досі не знали сокири.

Але до лісу цього було так далеко! Пітер два з половиною дні добувався до табору лісорубів, і цілий тиждень йому доводилося ночувати коло свого воза.

— Ех, хотів би я бути на вашому місці, — сказав я йому.

Стояв вересень, наступного дня розпочиналися тижневі шкільні канікули.

Я під’їхав слідом за Пітеровим возом до водопою — подивитись, як він напуває п’ятьох своїх коней. Він одніс відро двом корінним, а тоді спитав:

— Чому?

— Я б тоді побачив незайманий ліс.

— Та зажди ти! — гримнув він на кобилу, що нетерпляче тицялася мордою у відро.

Кобила почала гучно втягувати воду.

— А я б узяв тебе з собою. Мені потрібен надійний помічник. Атож, я б залюбки взяв тебе з собою.

— Справді? — вигукнув я, неспроможний приховати збудження.

— Авжеж, — відповів він. — Тільки ти спитайся в батька, чи він тебе відпустить.

— А коли ви їдете?

— Завтра вранці, о п’ятій. Прийдеш о п’ятій — візьму тебе з собою.

— Добре, містере Маклеод, — сказав я. — Дякую, містере Маклеод. Я буду у вас о п’ятій.

І я негайно помчав додому, чимдуж налягаючи на важелі.

Коли я розповів батькам, що містер Маклеод погодився взяти мене з собою в ліс, батько здивувався, а мати спитала:

— Ти певен, що він не жартує, Алане?

— Авжеж, не жартує, — скоромовкою відповів я. — Він бере мене помічником. Ми з ним давні приятелі. Він сам так каже. Ти, каже, тільки спитайся в тата, чи він тебе відпустить.

— Отак і сказав? — перепитав батько.

— Так. А ще сказав, щоб я був о п’ятій ранку в нього перед домом, якщо ти відпустиш.

Мати запитливо подивилася на батька, й він відповів на її погляд.

— Так, знаю, але це піде йому на користь.

— Мене лякає не подорож, а пиятика й лайка, — сказала мати. — Хіба ти не знаєш, які звичаї в тих лісорубів?

— Авжеж, там будуть і горілка, і лайка, — погодився батько. — Без цього, ясна річ, не обійдеться. Але йому це не зашкодить. Тільки той хлопець, що не бачив п’яних, сам стає п’яницею, коли виростає. Так само і з лайкою — той, хто не чув її в дитинстві, лається на всі заставки, ставши дорослим.