Я вмію стрибати через калюжі - Страница 40

Понад дорогами на гілках евкаліптів погойдувалися сороки з роззявленими дзьобами, вороння кружляло й крякало, наглядаючи тварин, що здихали, й над усім цим, над голою землею, застуючи видноколо, висіла грізна завіса лісової пожежі, ширився запах горілого евкаліптового листя.

Щоранку фермери обходили свої вигони, піднімаючи тварин.

— Ще три здохли звечора, — на ходу кидав фермер батькові. — А сьогодні, певно, втрачу ще двох.

Фермери, прихилившись спиною до воріт, дивились, як сонце сідає за безхмарний обрій, а позад них зяяли розчиненими навстіж дверима корівники з порожніми годівницями, і за повітками на вигонах чорніла порепана земля. На ту годину, коли привозили газети й листи, фермери збиралися коло будинку пошти, розповідали один одному про свої збитки, обговорювали, де б дістати позичку на купівлю сіна, як протриматися до дощів.

Для батька то були тяжкі часи. Він саме об’їжджав кількох коней місіс Каррудерс, і вони стояли в нашій стайні. Місіс Каррудерс присилала для них січку.

Раз на тиждень Пітер Фінлей залишав чотири лантухи біля наших воріт, батько брав жменю січки й пересипав її з руки в руку, здуваючи солому, аж доки на долоні лишалася маленька купка вівса. Чим більша була купка, тим радісніше всміхався батько.

— Добрий корм, — казав він.

Наповнюючи з лантуха відра, зроблені з бідонів з-під гасу, він ніби ненавмисне розсипав багато січки на долівку стайні, й щовечора батько Джо приходив до нас із віником і торбою, старанно змітав з долівки всю січку й ніс додому — годувати виснажених голодом коня й корову.

Мішок січки коштував фунт стерлінгів, та й дістати її було нелегко, а батько Джо одержував один фунт стерлінгів за цілий тиждень праці і, ясна річ, не міг купувати корм за таку ціну. Джо ходив у хащі по траву, що росла на болотах, але болота висихали, й незабаром не стало і тієї трави.

Ми з Джо весь час говорили про коней, що лежали на землі. Ми мучили себе моторошними описами повільних смертей на вигонах, у хащах, скрізь довкола нас.

Задушливими літніми вечорами, коли небо на заході ще довго червоніло, ми з Джо ходили до придорожньої водойми дивитись, як худоба йде на водопій. Коні приходили раз на два дні, бо могли прожити дві доби без води, корови поверталися щовечора, але дедалі більше їх здихало довкола водойми, бо вони неспроможні були заходити в пошуках корму так далеко, як коні.

Одного вечора ми сиділи, спостерігаючи, як зникає за обрієм сонце, й чекали повернення коней. Дорога бігла навпростець через гайок, а далі полем, поки щезала за горбом. На горбі, чітко вирізняючись на тлі багряного неба, чорніли всохлі евкаліпти. Найдужчий вітер не розворушив би їхнє мертве гілля, й ніяка весна не могла б укрити їх листом. Вони стояли безживно-непорушні, показуючи кощавими пальцями на криваво-червоне небо. І ось з-поза горба, на якому заклякли евкаліпти, з’явилися коні; вони пройшли між стовбурами і тепер простували до нас, брязкаючи нашийними ланцюжками й цокаючи копитами об брук.

Понад двадцять коней, старих і молодих, понуривши голови й накульгуючи, спускалися з горба. Зачувши здалеку воду, вони пожвавішали й побігли тюпцем. Тепер вони намагалися триматись якнайдалі одне від одного — адже один кінь, спіткнувшись, міг би збити з ніг кількох інших, а якщо вони падали, то більше не підводилися.

Жоден із цих коней не лягав ось уже багато місяців. Деякі з них бігли рівно, деякі заточувалися на ходу, але кожен намагався зберігати відстань між собою й іншими.

Побачивши воду, вони заіржали й наддали ходи. Нараз гніда кобила — така худа, що аж ребра світилися, а крижі, здавалося, от-от простромлять суху шкіру — зупинилась і захиталась. Ноги її затремтіли, підігнулися… Вона не спіткнулася — ні, вона просто осіла, нахилившись трохи вперед, ткнулася писком у землю і вже тоді звалилася на бік.

Якусь хвильку вона лежала нерухомо, потім зробила відчайдушну спробу підвестися. Зіп’явшись на передні ноги, напружила задні, але вони підломились, і кобила знову впала на бік. Ми побігли до неї, а вона підвела голову й подивилася туди, де була вода. Коли ми підбігли до неї, вона все ще дивилася туди.

— Слухай, Джо! — крикнув я. — Треба підняти її! Їй би напитись, і вона вичуняє. Подивися на її ребра, вона ж як скелет. Ану, берися за голову.

Разом із Джо ми підсунули руки їй під шию й спробували підняти її, але кобила не рухалась і тільки тяжко відсапувалася.

— Нехай трохи перепочине, — порадив Джо. — Може, тоді сама підведеться.

Ми стояли над нею в сутінках, що дедалі густішали, і не хотіли вірити в те, що ця тварина приречена на смерть. Власна безпорадність гнітила й дратувала нас. Нам час був вертатися додому, але ми боялися відійти, бо знали, що то буде за мука — думати про те, як вона конає тут у темряві.

Раптом я схопив її за голову. Джо ляснув її по крупу. Ми закричали на неї. Кобила спробувала була підвестись, але знову впала і з болісним стогоном опустила голову на землю.

Ми не могли цього витримати.

— Куди всі в дідька поділися? — зненацька загорлав лютим голосом Джо, оглядаючи безлюдний шлях, немов сподіваючись, що зараз на поміч нам збіжаться фермери з вірьовками.

— Треба напоїти її, — у відчаї сказав я. — Ходім по відро.

— Я сам збігаю, — сказав Джо. — Чекай тут. Де воно?

— В повітці, де корм.

Джо побіг до нашого дому, а я сів на землю біля кобили. Чути було, як дзижчать москіти й гудуть, пролітаючи, великі жуки. Кажани шурхотіли між деревами. Решта коней напилися й один по одному повільно пройшли повз мене, простуючи до якогось віддаленого пасовиська, де ще збереглися жалюгідні кущики трави. Це були живі скелети, обтягнені шкірою, і віддих їхній тхнув пліснявою.