Я вмію стрибати через калюжі - Страница 39

Якщо я вилазив на дерево в ту пору, коли сороки несли яйця, Джо знизу криками попереджав мене про небезпеку. Притиснувшись щокою до шерехатої кори, я повільно підтягався на розгойдану вітром гілку — вгору і вгору, туди, де на тлі неба чорніла серед листя кругла пляма гнізда. Зачувши вигук Джо: «Стережися, летить!» — я зупинявся і, тримаючись на одній руці, другою починав несамовито розмахувати над головою, знаючи, що зараз наді мною зашурхотять крила, різко клацне дзьоб, а потім вітер ударить в обличчя, коли сорока шугне вгору.

Якщо я встигав помітити, як птах налітає згори, то це було не страшно: удариш його, й він одразу відлетить геть — хіба що дзьобне тебе в руку на льоту. Проте коли сорока нападає ззаду, а ти тримаєшся обіруч за гілку, — вона тебе і крильми вдарить, і дзьобне так, що аж-аж-аж.

Тоді знизу долинав стривожений голос Джо:

— Вона тебе дзьобнула?

— Еге ж.

— Куди?

— В голову, збоку.

— Кров тече?

— Ще не знаю. От зараз ухоплюсь як слід і подивлюся.

За якусь мить, вивільнивши одну руку, я обмацував голову в тому місці, де боліло, а тоді дивився на пальці.

— Тече! — кричав я Джо, задоволений і водночас трохи зляканий.

— Ото халепа! Але тобі вже зовсім мало залишилося. Ярд, не більше… Підтягнися… Ще трошки… Ні, трохи праворуч… Отак!

Я клав тепле яйце в рот, спускався на землю, й ми довго милувалися здобиччю, що лежала на моїй долоні.

Іноді я зривався й падав, але нижні гілки звичайно затримували падіння, і я ніколи не забивався сильно.

Одного разу, видряпуючись на дерево разом з Джо, я хотів ухопитися за сук, але схибив і вчепився за ногу Джо. Джо спробував висмикнути ногу, але я завис на ній мертвою хваткою, й ми обидва, з тріскотом ламаючи гілки, полетіли вниз та так і попадали разом на всіяну корою землю — але відбулися тільки синцями й переляком.

Ця пригода справила неабияке враження на Джо. Згадуючи про неї, він часто казав:

— Я довіку не забуду той клятий день. Це ж треба: вхопив мене за ногу й не пускає! Ну, скажи — чого ти завис на мені, га? Я ж кричав: «Пусти!»

Я не міг дати йому переконливої відповіді, хоча нутром відчував, що нічого ганебного не вчинив.

Помовчавши, Джо замислено додавав:

— Ну, з таким жартуном, як ти, краще на дерева не лазити.

Джо поволі звик до того, що під час наших прогулянок я часто падав. Коли я плюхався на землю долілиць, або, заточившись, валився набік після марної спроби втриматися на одній милиці, чи гепався навзнаки, Джо сідав і спокійнісінько вів розмову далі, знаючи, що я ще трохи полежу в тій позі, в якій упав.

Я майже весь час стомлювався, й тому користався з тих падінь, щоб відпочити. Лежачи на землі, я брав гілочку й розкопував корінці трави, шукаючи між ними кузьок, або стежив за мурашками, що сновигали своїми стежечками між листям.

Ми ніби й не помічали, що я впав. Це не варте було уваги, бо, зрештою, люди ходять по-різному, а в мене хода отака — з падіннями.

— Ти не вбився, а це головне, — зауважив одного разу Джо, коли мова зайшла про те, як і чому я падаю.

Коли я падав «погано», Джо все одно сідав на траву. Він не квапився мені на допомогу, якщо я не кликав його — такої помилки він не зробив жодного разу. Сівши, він кілька секунд спостерігав, як я качаюся від болю, а тоді рішуче відвертався й казав:

— Оце брязнувся!

За хвильку, коли я лежав уже спокійно, він знову кидав на мене погляд і питав:

— Ну, то як? Підемо далі чи ні?

В той час в Австралії стояла велика посуха, й ми з Джо вперше по-справжньому звідали страху, болю і страждань, про які доти не мали й гадки. Ми собі уявляли світ як приємне місце та й годі. Сонце ніколи не бувало жорстоким, і господь бог піклувався про корів та коней. Ми були твердо переконані: якщо тварини страждають, то тільки з вини людей. Ми часто думали про те, що робили б, бувши коровою чи конем, і завжди вирішували, що поперескакували б одну по одній усі загорожі, аж доки опинилися б у хащі, де немає жодної людини; там ми жили б собі щасливо до самого скону й померли б тихо й мирно в затінку дерев, на м’якій зеленій травичці.

Посуха почалася з того, що восени не випали дощі. А взимку, коли вони пішли, земля була надто холодна, насіння не проросло, і зголодніла худоба повиїдала з корінням усі багаторічні трави. Весна випала суха, і, коли прийшло літо, понад пасовиськами, колись порослими соковитою травою, зависли хмари пилюки.

Рогата худоба й коні, що звичайно паслися понад широкими шляхами, бродили по окрузі. Вони ламали огорожі, але на вигонах поживи було ще менше, ніж на вигорілій землі при дорогах.

Фермери не мали змоги прогодувати старих коней, що доживали віку на віддалених пасовиськах, але й не знаходили в собі мужності пристрелити тварин, без яких не уявляли собі ферми, а тому купували для них жетони, виганяли на дорогу й кидали там напризволяще, сподіваючись, що худоба якось подбає про себе сама.

Місцеві власті дозволяли випасати при дорогах тільки худобу з мідними жетонами на шиї; такий жетон коштував п’ять шилінгів і мав чинність протягом одного року.

Літніми вечорами, коли коні й корови йшли на водопій, до нашого будинку долинав безнастанний дзенькіт ланцюжків, на яких висіли жетони.

Понад шляхами, що розгалужувалися від водойми на багато миль довкола, бродили невеликі череди рогатої худоби й табуни коней; тварини обнюхували вкриту пилом землю в пошуках коріння, з’їдали сухі! кізяки, що залишилися на дорозі після коней, годованих січкою.

Кожен гурт тримався окремо й завжди бродив по одній і тій самій дорозі, по одних і тих самих полях. Посуха тривала, сонце пражило дедалі дужче, й гурти танули день у день. Найслабкіші спотикалися, падали, а решта обходили хмару куряви, збиту копитами тварини, що даремно силкувалася підвестись, і йшли далі, повільно пересуваючи ноги, нахиливши голови, аж доки спрага змушувала їх завернути і знову йти назад, до водойми.