Я вмію стрибати через калюжі - Страница 61

К оглавлению

— Я залишив милиці в школі, а то б показав вам, — додав я.

— Нехай… Іншим разом… Ти впевнено почуваєш себе в сідлі?

— Як у кріслі.

— А спина не болить, Алане? — спитала мати.

— Анітрохи, — відповів я.

— Ти все-таки шануйся, Алане, добре? Я рада, що ти їздиш верхи, але мені б не хотілося бачити, як ти падаєш.

— Я шануватимусь, — пообіцяв я і додав: — Мені вже час вертатися до школи, бо ще спізнюся.

— Слухай, синку, — сказав батько, і обличчя його споважніло. — Тепер ми знаємо, що ти вмієш їздити верхи. Ти промчав повз хвіртку так, що я не встиг і оком змигнути. Але так їздити не треба. Коли ти скакатимеш отак, люди скажуть, що ти їздиш напоказ, і вирішать, що ти не знаєшся на конях. Справжньому вершникові, аби довести, що він уміє їздити верхи, не треба гасати, мов той цуцик, якого спустили з цепу. Справжній вершник не повинен нічого доводити. Він вивчає свого коня. І ти роби це. Тихо і спокійно. Ти навчився їздити — чудово, але не хизуйся цим. Учвал можна розганятися на прямій дорозі, та коли ти скрізь їздитимеш отак, як оце допіру, то швидко занапастиш коня. Кінь — мов людина, він для тебе все зробить, коли ти будеш з ним справедливий. А тепер їдь собі до школи ступою; як приїдеш, розітри Променя, і вже тоді відпусти його.

Він помовчав трохи й додав:

— Ти добрий хлопець, Алане. Я тобою задоволений, і, по-моєму, ти добрий вершник.

32

На дорогах почали з’являтись автомобілі. Здіймаючи хмари куряви, вони мчали по битих шляхах, розрахованих на обкуті залізом колеса возів. Автомобілі руйнували шляхи, обганяючи кінні екіпажі, обкидали їх градом ріні, гудінням клаксонів розполохували стрічні череди й отари. На машинах були великі мідні ацетиленові ліхтарі, мідні радіатори, а за прямим величним вітровим склом у них сиділи, нахилившись і дивлячись уперед, люди в пильовиках і захисних окулярах. Вони судорожно стискали кермо, а іноді смикали його, як віжки.

Сполохані коні сахалися геть з дороги від диму й гуркоту автомобілів, а розлютовані візники, насилу зупинивши запряг на придорожній траві, ставали на весь зріст у возі й несамовито лаялися, дивлячись, як спадає курява.

Фермери залишали хвіртки обор відчиненими навстіж, щоб візники могли якнайхутчіш одвести далі від дороги переляканих, тремтячих коней і перечекати, доки проїде автомобіль.

Пітер Фінлей був уже не конюхом місіс Каррудерс, а її шофером; він носив картуза й форму і, відчинивши дверцята, виструнчувався, коли вона виходила з машини.

— Ви їздите так, наче на дорозі, крім вас, нема нікого, — сказав йому якось батько. — Хіба вона ваша? Всім доводиться завертати на траву, коли ви проїжджаєте.

— Машина не кінь, нею по траві не поїдеш, — пояснив Пітер. — Мені не можна збочувати з шосе, а місця на ньому вистачає тільки для одного.

— Авжеж, і цей один — місіс Каррудерс, — сердито мовив батько. — Вже до того дійшло, що я боюся виїжджати за ворота на молодому коні. Мавши коня, що не боявся б машини, я б, їй-богу, поїхав просто на вас.

Відтоді, забачивши попереду батька в бідці, запряженій молодим конем, Пітер завжди зупиняв машину, але кінь однаково сахався вбік, на траву, хоч би як напинав віжки батько, лаючись на всі заставки.

Він ненавидів автомобілі, але казав, що майбутнє належить їм.

— Коли ти доживеш до моїх років, Алане, коня можна буде побачити лише в зоопарку. Часи коней минулися.

Дедалі менше фермерів приходило до нього з проханням об’їздити коня, життя дорожчало, але він спромігся все-таки заощадити десять фунтів і купив мені кілька баночок коричневої мазі, якою мати почала натирати мені ноги. Це були якісь американські ліки під назвою «Лікувальний курс Віаві», й торговець, що продав мазь батькові, божився, що, пройшовши цей курс, я почну ходити.

Місяць у місяць мати натирала мені ноги цією маззю, аж доки вимазала останню баночку.

Батько з самого початку не вірив у це лікування, та, коли мати сказала йому, що мазі більше немає, він гірко зауважив:

— А я, мов той дурень, сподівався чуда!

Він заздалегідь попереджав мене, що на успіх навряд чи можна розраховувати, й тому невдача не дуже мене розчарувала.

— Я більше не хочу марнувати час на лікування, — сказав я батькові. — Воно мені тільки заважає.

— Маєш рацію, — погодився батько.

Я тепер їздив на поні, що їх він недавно приборкав, і нерідко падав. Щойно об’їжджені поні полохливі, а я так і не навчився втримуватись у сідлі, коли поні сахається.

Підводячись після кожного чергового падіння, я щоразу переконував себе, що впав востаннє, але батько був іншої думки.

— Всі ми так кажемо, синку, та коли хто справді падає востаннє, він цього вже не відчуває.

Мої падіння непокоїли його. Якийсь час він вагався, а тоді, раптом дійшовши рішення, почав навчати мене, як треба падати: розслабивши м’язи, так, щоб удар об землю був якомога м’якший.

— Будь-яку перешкоду можна подолати, — казав він. — Як не в один спосіб, то в інший.

Він легко розв’язував усі труднощі, пов’язані з моїми милицями, але й він не міг порадити мені, що робити по закінченні школи.

До закінчення навчального року й мого останнього дня в школі лишалося тільки два місяці. Містер Сіммонс, крамар у Тураллі, пообіцяв платити мені п’ять шилінгів на тиждень, якщо по закінченні школи я візьмуся вести його облікові книги. Та хоч мене й вабила можливість самому заробляти гроші, я прагнув роботи, яка б стала для мене справжнім випробуванням, яка б вимагала повної віддачі моїх сил і здібностей.