Я вмію стрибати через калюжі - Страница 6

Це була моя найважливіша молитва, і я ніколи її не пропускав.

Згодом, трохи поміркувавши, я вирішив молитися й за свою дворняжку Мег — просити бога, щоб він дозволив їй жити аж до того часу, коли я стану дорослим чоловіком і зможу перенести її смерть. Побоюючись, що я забагато вимагаю від бога, я додав, що мені, власне, треба, щоб і мої батьки, так само, як Мег, дожили до мого тридцятиріччя. Я був певен, що в цьому віці вже не плакатиму. Адже чоловіки ніколи не плачуть.

Я молив бога, щоб він зцілив мене, й щоразу додавав, що як він не заперечує, то добре було б, щоб я одужав щонайпізніше на різдво, до якого лишалося два місяці.

За моїх птахів і звіряток, що жили в клітках і загородках на подвір’ї за домом, теж треба було молитись, бо той, хто замість мене мав годувати й напувати їх, міг про це забути. Я молився, щоб про це не забували.

Мого папугу Пета, дратливого старого какаду, треба було щовечора випускати з клітки, щоб він політав серед дерев. Іноді сусідки скаржилися на нього. Він любив сідати на шворку із свіжовипраною білизною й висмикувати прищіпки. Розгнівані жінки, побачивши свої білі простирадла на землі, кидали в Пета полінця й каміння, й мені доводилось молитися, щоб вони його не поцілили й не вбили.

Молився я й про те, щоб бути добрим хлопцем.

Сказавши, що він думає про мої молитви, Енгус спитав:

— А який він з виду, той господь бог? Як ти його собі уявляєш?

Я-завжди уявляв собі бога здоровенним дядьком, загорнутим, як араб, у біле простирадло. Він сидів на стільці, спершись ліктями на коліна, й дивився вниз, на землю, швидко перебігаючи очима з людини на людину. Я ніколи не уявляв його добрим, а лише суворим. «Інша річ — Ісус, — думав я, — він такий добрий, як мій тато, тільки ніколи не лається». Мені прикро було, однак, що Ісус їздив не на коні, а на віслюку.

Одного разу батько, скинувши нові чоботи, які він розношував, узувся в м’які чоботи фірми «Гіллеспі» й полегшено зітхнув:

— От де райське взуття!

Відтоді я був певен, що Ісус ходить у м’яких чобітках фірми «Гіллеспі».

Коли я виклав усі ці міркування Енгусу, він зауважив, що, можливо, я маю правильніше уявлення про бога, ніж він.

— Моя мати говорила тільки по-гельському, — сказав він. — І я завжди уявляв бога згорбленим сивобородим дідусем, оточеним силою-силенною бабусь, що плетуть шкарпетки й розмовляють по-гельському. До того ж, я вважав, що на одному оці в бога має бути пов’язка — як казала мати, — «через те, що лихі хлопці кидаються камінням». Я був певен, що бог нічого не робить, не порадившись перше з моєю матусею.

— Вона вас била? — спитав я.

— Ні, — задумливо відповів він. — Нас, дітлахів, вона ніколи не била, але богові давала перцю.

Хворий, що лежав ліворуч від Енгуса, щось сказав йому, й Енгус відповів:

— Не хвилюйтесь, я не підірву його віри. Він сам усе для себе вирішить, як стане дорослим.

Хоч я й вірив у бога й щовечора звертався до нього з молитвами, себе я все ж таки вважав незалежним від нього. Якби він, приміром, образив мене, то я з ним уже довіку б не розмовляв. Я боявся його через те, що він міг послати мене в геєну вогненну, про яку нам розповідав учитель недільної школи.

Але ще більше, ніж геєни вогненної, я боявся незаслуженої образи.

Коли Мег погналася за диким кролем і наразилася лапою на гострий шпичак, я вирішив, що бог повівся зі мною нечесно й що надалі я сам дбатиму про Мег — без божої помочі. Того вечора я не молився.

Батько, згадуючи бога, завжди його критикував, але таке його ставлення до бога мені подобалося: воно означало, що в разі, якщо господь мене підведе, я зможу покластися на батька. Так, зрештою, й було, коли батько перев’язав Мег поранену лапу.

Одного разу він привів кобилу до жеребця, що належав старому Дрючку-Діну. Дрючок запитав, якої масті лоша хотів би він одержати.

— Я знаю спосіб — забезпечує будь-яку масть! — вихвалявся Дрючок.

— А забезпечити, скажімо, жеребця, а не кобилку, ти міг би? — спитав батько.

— Е, ні, — побожно відповів Дрючок. — Щодо статі, то це вже вирішує тільки господь бог.

Я чув їхню розмову, й з того, як батько сприйняв ці слова, зрозумів, що він не дуже вірить у владу Всевишнього над кіньми. І я перейнявся ще більшою вірою в батька, бо вирішив, що такі люди, як він, сильніші за бога.

Але хворі люди не схожі на здорових. Біль позбавляє їх чогось дуже важливого — чогось такого, що я дуже цінував, але назвати не міг. Дехто з хворих уночі волав до бога, й мені це не подобалося. Як на мене, вони не повинні були б цього робити. Я не міг, не хотів вірити, що й дорослі можуть боятися. Для дорослих, вважав я, не існує ні страху, ні болю, ані вагань.

На ліжку праворуч од мене лежав огрядний, незграбний чоловік з покаліченою рукою — вона попала в січкарню. Вдень він ходив по палаті, розмовляв з хворими, викопував всілякі їхні дрібні доручення.

Він схилявся над ліжком, розпливаючись у широкій, слинявій усмішці, й підлесливо питав:

— Ну, як ся маємо, га? Може, чогось треба, га?

Його поведінка дратувала мене — можливо, через те, що його доброта й послужливість ішли не від щирого серця, а від почуття страху. Річ у тім, що йому загрожувала ампутація руки, але ж ласка господня безмежна, й бог пожаліє того, хто доглядає немічних…

Мік, ірландець, що лежав навпроти мене, завжди, хоч і не грубо, відмахувався від нього.

— Він мов отой дресирований пес, — зауважив якось Мік, коли мого сусіда не було в палаті. — Щоразу, як він підходить до мене, мені кортить кинути ломачку, щоб він приніс її назад.