Я вмію стрибати через калюжі - Страница 24

10

Слово «каліка» в моїй уяві стосувалося до інших людей, але аж ніяк не до мене. Дорослі, щоправда, весь час називали мене калікою, і врешті-решт я змушений був визнати, що, мабуть, заслуговую на таке назвисько. Але я раз і назавжди вирішив: хай для інших людей каліцтво — непоправне лихо, а для мене воно — ніщо.

Дитина-каліка не усвідомлює, яких труднощів у житті завдають безживні ноги. Ясна річ, з ними пов’язані всілякі незручності, нерідко вони дратують, але дитина ніколи й гадки не припускає, що скалічені ноги можуть завадити їй зробити те, що вона хоче.

Дитина помічає своє каліцтво лише тоді, коли їй про нього нагадують.

Для дітей не існує ніякої різниці між кульгавою і здоровою людиною. Вони можуть попросити хлопця на милицях збігати кудись, та ще й лаятимуть його, якщо він забариться.

В дитинстві каліцтво не викликає почуття сорому; лише навчившись розуміти погляди тих людей, що не вміють приховувати своїх почуттів, починаєш уникати їхнього товариства. І як не дивно, з неприхованою огидою на каліку дивляться лише кволі, хворобливі люди, свідомі своєї власної неповноцінності. Здорові, сильні люди не цураються каліки, бо їм і на думку не спадає поставити себе на його місце. Лише ті, кому загрожує немічність, лякаються, коли бачать її в інших.

Про паралізовану ногу чи скалічену руку діти розмовляють вільно:

— Дивись, яка в Алана кумедна нога. Він може закинути її собі на плечі.

— А чому в тебе така нога?

Коли хлопець кричить: «Це Алан, мамо, в нього нога скарлючена!» — збентежена мати зразу ж цитькає на нього, забуваючи, що перед нею двоє малих щасливців: її син, гордий з того, що може показати щось незвичайне, й Алан, якому приємно, що його особа викликає таке зацікавлення.

Скалічена нога чи рука нерідко додає авторитету її власникові, а іноді й забезпечує йому привілейоване становище.

Коли ми гралися в цирк, я залюбки погоджувався на роль осла («бо в тебе ж чотири ноги!») й без упину хвицався, радіючи з того, що завдяки «чотирьом ногам» у мене це виходить так добре.

Властиве дітям почуття гумору не обмежене, як у дорослих, поняттями доброго смаку й такту. Діти часто сміялися, дивлячись, як я кульгаю на милицях, і вибухали веселим реготом, коли я падав. І я сміявся разом з ними, бо уявляв собі, як це кумедно, коли дивитися збоку.

Коли ми перелізали через паркан, мене тут підсаджували, а там підхоплювали, і якщо своєю вагою я збивав з ніг тих, хто мене ловив, то разом з ними заходився веселим сміхом..

Я був щасливий. Біль не мучив мене, і я міг ходити. Але дорослі, які навідувалися до нас після мого повернення, не вірили, що я можу бути щасливим. Мою життєрадісність вони називали «мужністю». Часто дорослі відверто говорять про дітей в їхній присутності, неначе діти неспроможні зрозуміти того, що про них кажуть.

— Він веселий хлопчик, місіс Маршалл, дарма, що його спіткало таке лихо, — казали вони, не приховуючи свого здивування.

«А чого б це мені не бути веселим?» — думав я. Послухати їх, то я мав би бути сумним; їхні натяки означали, що на мене чатує якесь невідоме лихо, і це бентежило мене. Врешті-решт я вирішив, що то їм здається, ніби в мене болить нога.

— Нога в мене анітрошечки не болить! — весело казав я тим, хто з неприхованим подивом дивився на моє усміхнене обличчя. — Дивіться! — І я брав свою «погану» ногу руками й закидав її собі на плече.

Деякі дорослі, бачачи це, здригалися й тим неабияк дивували мене. Я звик до своїх ніг і не розумів, чому вони можуть викликати огиду.

Батьки, що вчили своїх дітей виявляти до мене чуйність чи вичитували їм за «брутальність», тільки все псували. Дехто з хлопців, яких батьки переконали, що мені треба «допомагати», починали заступатися за мене:

— Не штовхай його! Ти ж заб’єш йому ногу!

Але я хотів, щоб мене штовхали, і хоч вдачу мав лагідну, незабаром став забіякою, показуючи всім, що мені не потрібні поблажливість і співчуття.

Я мав нормальний розум і життя сприймав як нормальна дитина, дарма що ноги мої були скалічені. Коли ж мене відрізняли від моїх товаришів, я опирався цьому й тим самим не давав скалічити собі душу.

Дитина-каліка сприймав довколишній світ так само, як її здорові однолітки. Діти, що, пересуваючись на милицях, спотикаються й падають, діти, що машинально руками переставляють паралізовану ногу, зовсім не впадають у відчай і не оплакують своєї долі. Не думають вони й про те, як важко їм ходити — прямуючи кудись, вони міркують тільки, як туди дістатися, точнісінько так само, як кожна дитина, що йде вулицею чи перебігав поле.

Дитина не страждає через те, що вона каліка; страждають дорослі, що дивляться на неї.

Розуміння всього цього — щоправда, невиразне, підсвідоме — прийшло до мене вже в перші місяці мого перебування вдома.

Коли батько зняв мене з візком з воза і вкотив у кухню, я дуже здивувався, побачивши, яка вона стала мала. Стіл, накритий плюшевою скатертиною з візерунками з троянд, здавалося, розрісся на всю кімнату, тож для мого візка ніби й не лишалося місця. Перед плитою сидів і вилизувався якийсь чужий кіт.

— Чий це кіт? — спитав я, дивуючись, що в цій добре знайомій мені кімнаті опинився кіт, якого я ніколи раніше не бачив.

— Це кошеня від Чорнявки, — пояснила Мері. — Пам’ятаєш — у неї знайшлися кошенята ще до того, як тебе забрали до лікарні.

— А Мег привела п’ятьох цуценят, і найменшого, коричневого, назвали Аланом. Пам’ятаєш, це ж його тато приносив тобі до лікарні?

Моє повернення дуже схвилювало Мері, й вона вже встигла попросити в матері дозволу вивозити мене на прогулянку у візку. Мері була чуйна, мрійлива дівчина. Звичайно вона, коли не допомагала матері, тихесенько сиділа над книжкою, та, помітивши, що хтось знущається з тварини, враз скипала справедливим гнівом і кидалася на її захист; такі рятувальні експедиції забирали в неї чимало часу. Одного разу, побачивши, як погонич, перехилившись у сідлі, шмагає батогом знесилене телятко, що вже не встигало за своєю матір’ю, Мері видряпалася на огорожу й почала плачучи лаяти мучителя. Коли ж телятко впало, Мері перебігла через дорогу й стала над ним із стиснутими кулаками. Погонич не посмів більше здійняти батога.