Я вмію стрибати через калюжі - Страница 20

— А ви гарна, — казав він їй і замовкав, не знаючи, видно, що казати далі.

Коли нянечка Конрад перевіряла його пульс, чолов’яга намагався схопити її за руку; вона висмикувала її, а він казав:

— А ви гарна.

Проходячи повз цього хворого, вона завжди скоса поглядала на нього, бо знала, що він може ляснути її по спині й вигукнути:

— А ви гарна!

Якось вона гостро сказала йому:

— Щоб цього більше не було, ясно?

— А ви гарна, — повторив він.

— І оця ваша приказка справи не міняє, — відказала вона, дивлячись на нього якимсь холодним тямущим поглядом.

Я ніяк не міг зрозуміти цього чолов’яги. Він нікого, крім неї, гарним не називав.

Якось він цілий день просидів, насупившись, з олівцем у руці над аркушем паперу, а ввечері, коли нянечка Конрад прибирала з його ліжка покривало, сказав:

— Я написав про вас вірша.

Дівчина подивилася на нього напівздивовано, напівпідозріливо.

— Ви пишете вірші?

— Еге ж, — відповів він. — У мене це запросто виходить. Можу писати про що хоч.

Він простяг їй аркуш. Вона прочитала вірш, і на устах її заграла вдоволена усмішка.

— Гарний вірш, — сказала вона. — Їй-бо, гарний. Де ви навчилися цього?

Вона подивилася на зворотний бік аркуша, а тоді знов перечитала написане.

— Можна, я залишу його собі? Мені дуже подобається.

— Ет, пусте. — Він зневажливо махнув рукою. — Я вам завтра ще одного напишу. Беріть, беріть. Мені це заіграшку, навіть думати не треба. Раз, два — і готово.

Нянечка Конрад заходилася коло мого ліжка, поклавши аркуш на мою тумбочку.

— Почитай, коли хочеш, — сказала вона, помітивши, що я дивлюся на нього.

Вона дала мені аркуш, і я повільно, насилу прочитав:

НЯНЕЧКА КОНРАД

Нянечка Конрад нас доглядає,
І їй невтямки, чому кожен вважає,
Що кращої няні немає в лікарні,
Якщо я брешу — побий мене божа кара.
Бо ніхто не вміє краще за цю няню
Полегшувати хворих страждання.
Вона завжди прийде, коли б не покликав,
І всі її люблять, мале і велике.

Дочитавши вірша, я не знав, що сказати. Мені подобалося все, що говорилося в ньому про нянечку Конрад, тільки не подобалося, що говорив це він. Я вважав, що вірші не можуть бути негарними: адже в школі примушують їх учити, й наша вчителька завжди вихваляє їх.

— Гарно, — сумно сказав я.

Ех, якби я міг написати так! Ну, чого варті кінь з бідкою проти вміння писати вірші?

Мені зразу стало сумно, захотілось опинитися вдома, де ніхто не писав віршів, де я міг скочити на свою кобилку Кейт і рушити клусом круг подвір’я, прислухаючись до батькових вигуків: «Сиди рівніше! Руки нижче! Голову вище! Не попускай повідок — вона ж повинна знати, чого ти хочеш! Ноги вперед! Отак. Тепер добре! Ще трохи рівніше! Молодця!»

Якби ж то нянечка Конрад могла побачити, як я гарцюю на своєму коні!

8

Моя нога від коліна до кісточки була тепер в лубку, і гіпс більше не сковував стегна й ступні. Біль зник, і мені вже не хотілося помирати.

— Кістка погано зростається, — сказав якось доктор Робертсон старшій сестрі. — В цій нозі млявий кровообіг.

Іншого разу він сказав їй:

— Хлопчик блідий — давно не бачив сонця. Садовіть його щодня в крісло й вивозьте на осоння. Ти хочеш покататися в кріслі? — спитав він мене.

Від радості я не міг мовити й слова.

По обіді сестра підкотила до мого ліжка крісло. Побачивши, як я зрадів, вона засміялася й сказала:

— Тепер ти їздитимеш наввипередки з Татусем. Ану, підведися трошки, я візьму тебе на руки.

Вона перенесла мене в крісло й обережно опустила мої ноги на плетену нижню частину крісла. Але до дерев’яної приступки вони не діставали й безпорадно гойдалися в повітрі.

Я дивився на приступку, засмучений тим, що ноги виявилися закороткими: мені важко буде брати участь у перегонах. Але я був певен, що батько припасує приступку так, щоб я до неї діставав. Ну, а за руки свої я був спокійний.

Я пишався силою своїх рук. Та коли схопився за обіддя коліс, у мене раптом запаморочилося в голові, і сестра сама вивезла мене з палати в коридор, а звідти — в сонцесяйний світ.

Коли ми виїхали з дверей, що вели до саду, чисте повітря й сонячне світло наринули на мене могутнім потоком. Я випростався й усім тілом подався вперед, назустріч сліпучій блакиті й запашному повітрю, мов шукач перлів, що вихоплюється з глибини моря на поверхню.

Адже протягом довгих трьох місяців я не бачив хмар, не відчував ласкавого дотику сонячного проміння. Тепер усе це повернулося до мене, та ще й набувши нової, сліпучої краси, нових, доти небачених якостей.

Сестра залишила мене на осонні біля молодих казуарин, і хоч вітру не було, я почув, як вони шелестять-шепочуться — батько казав, що вони ніколи не вмовкають.

Я ніяк не міг зрозуміти, що сталося із світом, поки я хворів, чому він так змінився. Я дивився на собаку, що дріботів вулицею по той бік високої гратчастої огорожі. Я ніколи не бачив такого чудового пса — мені так захотілося погладити його, погратися з ним! Десь озвався сірий дрізд — його пісня була подарунком для мене. Я дивився на пісок під колесами крісла. Кожна піщинка мала свій колір, і лежали їх там мільйони, утворюючи дивовижні горбочки й улоговинки. Камінці ховалися в траві обабіч стежки, й зелені стеблинки ніжно схилялися над ними.

До мене долинали голоси дітей, що бавилися десь поблизу, й цокіт кінських копит.

Загавкав собака, й над дрімотними будинками розлігся паровозний гудок.