Я вмію стрибати через калюжі - Страница 12

Але я не любив носити цей костюм, бо його не можна було бруднити. Батько теж не любив свого святкового костюма.

— Скиньмо цю бісову одежу, — казав він, повернувшись із церкви, до якої ходив вельми рідко, і то на настійну вимогу матері.

Мене дивувало, що доктор Робертсон щодня вбирався по-святковому. Я навіть полічив його святкові костюми і виявив, що їх у нього аж чотири. З того я зробив висновок, що він, напевно, людина дуже багата й мешкає в будинку з газоном. Я знав, що всі багатії мешкають у будинках з газонами й їздять у кабріолетах на гумових шинах.

Одного разу я спитав доктора Робертсона:

— У вас є кабріолет?

— Є, — відповів він.

— На гумових шинах?

— Еге ж.

Після цього мені було важко з ним розмовляти. Всі мої знайомі були бідняки. Я знав, як звуть багатіїв, бачив, як вони проїздили повз наш будинок, але вони ніколи не помічали бідняків і не розмовляли з ними.

— Місіс Каррудерс їде! — кричала моя сестра, й ми з нею прожогом бігли до воріт, щоб подивитися на запряжений парою сірих коней екіпаж з кучером на передку.

Здавалося, повз нас проїздить сама королева.

Мені легко було уявити собі, як доктор Робертсон розмовляє з місіс Каррудерс, але я не вірив, що й ми з ним можемо зрозуміти одне одного.

Шкіра в нього була бліда, неторкана сонцем, трохи темніша на щоках, які він голив дуже старанно. Мені подобались його очі — ясно-блакитні, із зморшками, особливо помітними, коли він сміявся.

Його довгі вузькі пальці пахли милом і були холодні на дотик.

Він обмацав мою спину й ноги, запитуючи весь час, чи мені не боляче, потім випростався і, дивлячись на мене, сказав сестрі:

— Викривлення вже досить значне, уражена частина спинних м’язів.

Ще раз оглянувши мою ногу, він скуйовдив мені чуба й сказав:

— Все це ми тобі вирівняємо. — А тоді до сестри: — Треба буде вирівняти гомілкову кістку. — І, взявши мене за кісточку, повів далі: — Ці сухожилля доведеться вкоротити, а ступню підняти. Ми переріжемо їх у цьому суглобі.

Він повільно провів пальцем по шкірі над коліном.

— Вирівнювати будемо тут.

Я назавжди запам’ятав цей рух його пальця, бо там, де він провів лінію, потім з’явився рубець.

Уранці напередодні операції він зупинився біля мого ліжка й сказав старшій сестрі, що супроводжувала його:

— Мабуть, він у нас добре обвикся — дивіться, який веселий.

— Так, так, він у нас хлопчик розумний, — закивала старша сестра й додала своїм удавано бадьорим тоном: — Він навіть співає «Тпрусь, тпрусь, чорний коте!» Правда ж, Алане?

— Еге ж, — сказав я, ніяковіючи, як завжди, коли вона розмовляла зі мною, мов з маленьким.

Якусь мить лікар замислено дивився на мене, а тоді раптом нахилився й відкинув ковдру.

— Перевернись-но, покажи мені свою спину, — наказав він.

Я перевернувся й відчув, як його холодні пальці обмацують мій скривлений хребет.

— Добре, — мовив він, випростуючись і тримаючи ковдру, щоб я міг знову лягти горілиць.

Коли я вмостився на подушках, він скуйовдив мені чуба і сказав:

— Завтра ми вирівняємо твою ногу. — І, якось чудно всміхнувшись, додав: — А ти хоробрий хлопчик.

Ця похвала тільки здивувала мене: чого б то він мав казати таке? Мені закортіло розповісти йому, як хутко я бігаю, та поки я вагався, він уже обернувся до Татуся, що сидів у своїй колясці й посміхався беззубим ротом.

Татусь прижився в лікарні, як кіт у хаті. Це був старий, пенсіонер з паралізованими ногами. Він катався по палаті й виїздив на веранду в кріслі-колясці. Руки в Татуся були худі й жилаві, й він вправно орудував ними, посилаючи крісло вперед різкими, швидкими поштовхами. Я із заздрістю спостерігав, як він, трохи нахилившись, гасає по палаті, і мріяв про той час, коли і я їздитиму по лікарні в такому самому кріслі, а потім перемагатиму всіх у змаганнях на колясках, вигукуючи: «Дай дорогу!» — як справжній велогонщик.

Під час лікарського обходу Татусь завжди займав позицію коло мого ліжка. Нетерпляче стежачи за лікарем, що обходив палату, він ладнався вразити його заздалегідь наготованою фразою. Марно було б звертатися до Татуся в таку хвилину — він нічого не чув. Зате решту часу він базікав безугаву.

Здебільшого Татусь скиглив і скаржився; він терпіти не міг процедури щоденного купання.

— Ескімоси ніколи не миються, зате їх і довбнею не вб’єш, — виправдував він свою нехіть до купання.

Сестра щодня змушувала його приймати ванну, а він вважав, що це шкодить його легеням.

— Сестро, не садовіть мене під оту поливальницю, бо я схоплю запалення легенів.

Коли він затуляв рота, обличчя його бралося глибокими зморшками. Яйцеподібний череп Татуся вкривав ріденький сивий пух, крізь який поблискувала шкіра, всіяна коричневими цятками.

Мені він був неприємний — не зовнішністю, цікавою, як на мене, а грубістю й безсоромністю.

Одного разу він сказав сестрі:

— Я сьогодні скільки не силкувався — нічого не вийшло. Може, в мене з кишками негаразд?

Я швидко глянув на сестру — чи не збентежилася вона. Але вираз її обличчя не змінився.

Його постійні скарги дратували мене — я вважав, що бодай зрідка він мав би казати, що почуває себе добре. Але він цього ніколи не казав.

Іноді Мік питав його:

— Як здоров’ячко, Татусю?

— Гірше не буває.

— Але ти, я бачу, ще живий.

— Воно-то правда, що живий, але почуваю себе так, наче от-от помру, ну, просто от-от. — Татусь засмучено хитав головою й від’їздив до ліжка якого-небудь новачка, котрому ще не набридли його скарги.